“Архітектура — теж літопис світу: вона говорить тоді, коли вже мовчать і пісні, і перекази.”
Н.В. Гоголь
“Минуле – батьківщина душі людини. Іноді нами опановує туга по почуттях, які ми колись відчували. Навіть туга за колишньої скорботи.”
Генріх Гейне
Друга за довжиною та повноводдям річка України, як головна артерія Поділля, чий шлях прямує через чисельні міста і села, даючи їм ось вже не перше тисячоліття ресурс для життя та розвитку, щоб майбутнє стало дійсністю.
Мабуть самий найукріпленіший вододіл українського минулого, величні свідки якого і досі могутніми кам’яними велетнями-старцями посідають його сиві схили, охороняючи споконвічні українські землі вже не від ворогів минулого, а пам’ять від забуття нащадків.
Бог сонця та палкого кохання, який приходить на українську землю разом зі справжнім теплом та першими квітами. Він паморочить голову запахом свіжих трав, веселим співом птахів, теплом сонячних променів, відчуттям, що холоди вже минули і не повернуться скоро. Саме тому вважається, що на весеннего Юрия 23 квітня (прадавні назви Вишнего Ярила Джуджревчик, Джурилин) парубки можуть обрати собі найкращу супутницю життя, адже сам Ярило благословляє пари цього дня. Хоча в праслов’янські часи вважалося, що небесне благословіння (його ще звали «Ярилковими гуляннями») триватиме аж до Купала.
Традиційно українці святкують його на природі, десь біля гаю чи річки під теплими сонячними променями з піснями, танками та іграми («Юрій на поріг весну приволік»). Це своєрідне вшанування сонця, як головного будителя землі, створення її зароду та народження пліду їхнього кохання. Народною уявою міфічне ототожнення небесного світила, весняний Ярило, органічно вплетений в реалії буття, як молодий станний красень сам білий, вдягнений в біле, на білому коні, зі свитою о трьох білих вовках, який закохує у себе все живе і навіть саму чарівну богиню кохання, молодості і краси Лелю.